Якщо вірити пошуку,то с.Ромашківці знаходиться на Волині.
Я ж казав, що назва , не точна. закінчення може бути інше..
Село - Ромашки називається...
"Газета по українськи"
№416 (27.07.2007) - ЛЮДИ
Раєвські взимку ходять босі
Лікар і юристка перебралися з Києва в село
Подружжя Раєвських нині ніде не працює, одяг і їжу їм привозять батьки (фото: Євген КОЛЕСНИК)
Щоб потрапити в хату подружжя Раєвських, роззуватись треба ще з вулиці. Вузенька стежка туди встелена соломою.
34-річний Петро та 27-річна Ольга Раєвські живуть у селі Ромашки Миронівського району Київської області. Їх називають екологічними поселенцями. Вони відмовились від техніки, електрики, меблів. Сім’я не тримає господарства й не саджає городу. А ще ніде не працює і не виїжджає у місто. Свій будинок вони називають ”родовим маєтком”.
Біля хати на дерев’яній дошці сушаться порізані яблука. Ольга пропонує випити води з криниці. Вона боса, на шиї у неї зав’язана велика хустина, яка спадає нижче колін. Пасма її темно-рудого волосся лежать на голих плечах.
Стіни й підлога у хаті помазані глиною. Влітку подружжя спить на соломі у веранді, а взимку — на печі. Мають 3-річну доньку Уляну. Коли заходжу до хати, та плаче і кличе маму.
— Вона відчуває, що ви з міста, — Ольга бере дитину на руки.
Донька теж боса.
Раєвські побралися п’ять років тому. Ольга — одеситка, юрист і перекладач з англійської та німецької мов. Петро — донеччанин, працював хірургом у Києві. У Ромашках Раєвські безвиїзно живуть два роки. До того жили ще рік, але до міста навідувалися.
Сім’я має гектар землі, якої не орють. Усе садять у мульчі — перегнилій траві. У них росте картопля, горох, помідори, огірки, кукурудза, соняшник, яблука.
— Їжі в нас вистачає на всю зиму, ще й залишається, — каже господар.
Він ходить босий. Має довге руде волосся, борода заплетена у косички.
Познайомилися Раєвські у Львові. Там Петро вивчав німецьку мову, а Ольга йому викладала.
— Мені набридло жити в місті й бути лікарем, — каже, сідаючи біля хати Петро.
Уляна вибігає з хати і ховається у ”чайний будинок” — так Раєвські називають однокімнатну хатинку. Там на підлозі солома й маленька подушка.
— Ми тут доньку народили, — розповідає Ольга. — Із сільради прийшли люди, міліція. Питали: чого не кажемо, що дитину народжуємо. А ми хотіли самі, так простіше, — сміється. — Ми не хворіємо, бо всі хвороби від поганих думок.
Ольга розповідає, що батьки були шоковані їхнім переїздом.
— Вони мріяли, що ми зробимо кар’єри. Коли батько Петра на зиму віз нас у Ромашки, сварився і казав, що вам одна зима тут буде за сім, — згадує жінка. — І справді, перша зима була найстрашнішою. Ми мерзли. А тепер звикли. Взимку ходимо босі.
Тут були шпалери. Я їх поздирав і стіни помазав глиною
Щоранку родина купається у ставку за селом.
— Ми прокидаємося зі сходом сонця. Збираємо гриби, шовковицю, сушимо яблука. Я в печі печу пиріжки із яблуками і травами. Беріть, марельки дуже смачні, — пригощає господиня маленькими абрикосами.
Одяг і їжу Раєвським привозять батьки. Раз онуці Уляні привезли іграшок, а вона ними не захотіла гратися. Їй цікавіше бавитись із котом чи жучками. Селяни теж допомагають подружжю. Взамін Петро лікує їх травами. Він — хірург, тому знає, які трави й від чого допомагають.
Неподалік від Раєвських мешкає 27-річний киянин Андрій Ковалевський. Він тут два роки. У нього темне кучеряве волосся й борода. Ходить без взуття.
— З Києва поїхав, бо не хотів ходити на роботу, — зізнається. — Втратив інтерес до заробляння грошей.
У столиці Андрій був директором з маркетингу в будівельній фірмі.
Його хата теж глиняна. Вхідних дверей немає. Солома на підлозі біля печі — ліжко Андрія. У скрині лежать ковдра, подушка й одяг господаря.
— Коли купив хату, тут були шпалери, — згадує він. — Я їх поздирав і стіни помазав глиною, мені так більше подобається.
Купив її за $350. В одному вікні видно велику щілину.
— На зиму чимось закрию, — махає рукою Андрій. — Але на печі взимку і так тепло. Топити є чим.
На кухні — електрична плитка і чайник.
— Від електрики поки що не відмовляюся, — господар показує на лічильник, що висить над вікном знадвору. — На місяць 50–60 кіловатів нагоряє. На плитці легше їсти варити. А коли хтось приходить, готую овочеве рагу на вогні, — перед хатою із кількох цеглин збудована плита. — Відколи у Ромашках, схуд на 5 кілограмів.
Батьки Андрія мешкають у столиці в двокімнатній квартирі у центрі міста.
— Мама відмовляла їхати сюди. Казала, що треба працювати в Києві, заробляти гроші. Молодша сестра Наталя живе з чоловіком у Німеччині. Недавно приїжджали, сестра каже мені: ”Живи як хочеш”. Батьки теж інколи приїжджають, але на ніч не залишаються.
Андрій розповідає, що перед тим, як поселитися у Ромашках, жив у полі в наметі.
— Знайшов галявину біля села Ходорів, розклав намет і жив кілька тижнів. На весіллі у друга познайомився із Раєвськими. Вони вже жили у Ромашках.
Останні три місяці Андрій знову їздить до Києва, консультує кілька фірм.
— Із села несу енергію міським людям, — пояснює. — За консультації мені платять 500–600 доларів на місяць. Витрачаю їх на маршрутки до Києва — в один бік коштує 15 гривень. Купую найдешевший одяг. Одягаюся, щоб людей не лякати. А так він мені не потрібен.
Ковалевський веде на свій город. У бур’яні видніється кілька корчів картоплі. Їх поїли жуки.
— Не догледів, бо їздив у Київ. Городу маю 50 соток, — показує на кабачки та огірки трохи далі.
В екопоселені постійно мешкають три сім’ї. Але Юлі та Сергія вдома немає.
— Мабуть, пішли до лісу по гриби, — припускає Андрій.
Нещодавно його знайомі купили у Ромашках дев’ять хат. Усього у селі їх 60. Біля кожного обійстя до гектара землі. Усі селяни тримають господарство, обробляють землю і користуються електрикою.
— Я так жити не хочу, — каже 61-річний Микола Кірієнко, сусід Андрія. — Треба ж чимось займатися. Я думаю, вони ще молоді і до них це не дійшло.
Галина ВАКАР
