... Утомившись від одноманітного життя в великому місті, я все частіше замислювався про подорожі читаючи книжки чи дивлячись документальні фільми на цю тематику. Я знав, що для великих подорожей потрібні неабиякі знання, фінанси та екіпірування. Зрозуміло кожному, що в сучасному світі досить важко змінити свій спосіб життя і ще важче почати це. 
  Я жив з цією думкою, весь час пригнічуючи її. Вважаючи, що в даний час це не зовсім доречно, що є важливіші речі, не виконуючі які я опинюсь в скрутному для себе становищі і весь час буду дорікати собі про свої помилки, які вже не виправити.
  Одного разу, перед Різдвом я поїхав в село до своєї бабусі. Це село було досить рідне мені. Майже всі канікули я проводив саме там. За весь той час я вивчив всю його місцевість, його дороги і поля. Знав людей, які там живуть, вони знали мене...
  Нічого нового і цікавого крім спогадів про своє дитинство – думав я стоявши неподалік своєї хати і дивлячись на засніжене поле. Тоді було досить холодно, і я вирішив піти до хати. 
  Виїжджаючи з Києва, я захопив фотокамеру, щоб показати, з її допомогою, своїм близьким останні фотографії. Зробивши все, що планував, я вирішив навідатись до свого хорошого друга, який буквально був моїм сусідом. Коли прийшов до нього, його батьки сказали що він півгодини тому поїхав в Дриглів. Трохи засумувавши я вирушив назад. В селі досить самотньо одному і зрозумівши що компанію скласти мені не буде кому, я вирішив прогулятись по старим місцям.
  Я завжди фотографував ці місця, сам не знаю чому, тож вирішив і цього разу не порушувати традицію і захопив з собою фотоапарат.
  Коли вийшов на поле, вже вечоріло. Було приблизно 16 годин, але було досить видно. Передімною розкрилась гарна картина : сонце сідало і на фоні білого снігу створювало оранжеві промені світла, які пробивались крізь дерева. 
  Я дивувався, як в природі все продумано. Природа така, що ніколи не набридне людині, до неї не можливо звикнути – вона постійно змінюється. А ще думав про те, що люди змінюючи своє середовище існування, змінюють своє життя, забуваючи про вимоги закладені їм природою. 
  І ось, стоячи в ще не вивітреному просоченим наскрізь вихлопами машин і пилу верхньому одязі, на твердій від холоду, але не заасфальтованій землі, вкритою тонкою, біло-блискучою ковдрою, неможливо не відчути як це все необхідне людині і наскільки вони нехтують цим досягаючи якоїсь своєї мети.
    Я вирішив сходити ще раз на піщаний кар'єр, який знаходився неподалеку на схід від мого села. По дорозі фотографував все, що можна не помітити, просто йдучи по своїм справам. Не знаю, звідки я взяв, що в непомітних речах можна знайти щось велике і яскраве, але я йшов і помічав їх. З одного боку це було навмисно, з іншого – раптово.
  Іноді сідав і придивлявся, шукаючи поглядом щось цікаве. Я знав, що воно є, що воно десь поряд. І робив це тому, що хотів відпочити від свого минулого життя, хотів довести собі що все, що мені потрібно - є, я повноцінно зможу „зібрати” своє життя. Я хотів не вірити, а бачитице, і це було можливо.
  Тоді стало мені зрозуміло суть того вечора і можливо подальшого світорозуміння -
ДОВЕСТИ САМЕ ЗАРАЗ, ЩО ВСЕ ЩО МЕНІ ПОТРІБНО – ПЕРЕДІ МНОЮ.
Адже не дарма Г.Сковорода, видатний філософ писав, що все необхідне для людини легко для неї доступне а непотрібне - майже не досяжне (це в моїх словах). Можливо хтось не погодиться, але чим довше живу, тим більше розумію, що це так.
  Сидячи і дивлячись на піщані пагорби кар’єра, вкриті снігом я думав про все що може думати людина. Потім вони стали схожі, як мені спочатку здалося – на Альпи:), які бачив тільки по телевізору. Вирішив сфотографувати. Знімок вирішив зробити таким, щоб не було видно нічого крім „гір”. Коли дивишся на них через монітор фотокамери, створюється враження, що дивишся чи то з літака, чи то сам настільки великий, що верхня частина тіла знаходиться над хмарами.   
  Якщо не настільки замріюватись, то це – просто гарно. Я на якийсь час відчув себе дитиною: коли я був малий, я грався літачками і добре натренував в собі уяву польоту, заглядаючи в кабіну підчас гри.
  Я дивився і помічав гарні речі, в мене з'явився настрій. Мені подобалось фотографувати, цим я неначе зупиняв час і міг детальніше роздивитись об'єкти, які зустрічав.
  Зверху  були чудові хмари, які, як і колись могли нагадувати мені різні фігури. Підчас заходу сонця побачив, як на північному сході, хмари приймають світло-рожевий відтінок, який помірно темніє і створює ефект двох різних сил – темної і світлої, яка кудись уходить, щоб захопити темну з іншого боку. Коли дивишся на захід – це красиво, коли на вечірній схід – хочеться швидше додому:) Це схоже на величезну грозову хмару, яка охопила пів землі.
  Мені здається, що таке буває досить рідко. Мабуть це напряму залежить від погодних умов, хмарності тощо.
  Сонце почало заходити і я вирішив йти додому. Йшов  на захід, вже не придивлявся і не шукав очами цікаві місця – переді мною заходило сонце. Ще декілька хвилин тому воно було таке мале і самотнє на небі, і нібито зовсім не рухалось. А зараз почало прискорюватись, щоб швидше сховатись за горизонт. Я зробив найбільше знімків сонця в той вечір, було досить гарно і за той час, за який на нього можна дивитись, надивитись на нього було просто не можливо.
  Згодом я повернувся додому з гарним настроєм і з чудовими фотографіями.
  Так провів я свій перший день в селі.

  День другий. Різдво.
  На наступний ранок, після церкви, я вирішив прокататися на велосипеді. Розігнавшись мені перехотілось зупинятись і повертатись додому. Я вирішив кудись поїхати, тільки не самому, а зі своїм другом Пашею, який вже мав приїхати. Заїхавши до нього додому, знову почув від його батьків, що він ще не приїхав.
  Що ж, думав я, пора звикати до самостійності, адже не завжди вдається відправлятись в дорогу зі супутником. Їхати одному було досить самотньо, але не самотніше, ніж провести без діла увесь день біля хати.
  Виїжджаючи за межі свого села, весь час думав про те, куди мені поїхати. Я добре знав всі дороги, які оточували моє село. Було не цікаво їхати в сусідні села, в яких вже не раз був. Всі дороги, що вели до них, були досить довгими і на велосипеді цю відстань без немалої втрати енергії і часу подолати було не можливо.
  Я їхав і думав про це, але раптом згадав свою вчорашню мету – знайти нове в старих місцях.
  Майже доїхавши до сусіднього села Корчівки, вирішив зупинитись ще на полі, трохи відпочити і нарешті вирішити, в яку сторону їхати...
  Наліво від мене був Дзержинськ, направо – село Романівка. Ці дороги досить відомі, але була і третя дорога, по якій я ні разу не їздив. Вона вела прямо. 
  Цей варіант мені сподобався і я відразу вирушив. Дорога вела поперек с. Корчівки і я швидко звідти виїхав. відразу за ним побачив посадку яблунь. Над нею височів місяць.
Він був малий, але досить помітний на синьому небі.
  Коли їхав, почав відчувати радість, що нарешті те, чого я так довго чекав – відбулося. Я на деякий час став по справжньому вільний. Коли виїхав на поле, радість і бажання подорожувати почали покидати мене і на зміну їм приходив так званий „розумний страх”. Я почав думати про те, що вирушив без запасу їжі, без елементарної навігації, на не полагодженому велосипеді, і врешті решт не озброївся! 
  Обдумавши всі варіанти невдач посміхнувся: те, що я робив, було тільки початком, своєрідним навчанням у малому ділі перед великим. Мені прийшов на думку такий вислів: „Чим більша справа, тим більше коштуватиме помилка”. І  стало легше, бо тим, чим я займався, майже не несло ніяких серйозних проблем, крім з зіпсованого настрою. Якщо проблему не ускладнювати, її можна легко вирішити. Майже всюди є люди і коли потрібна буде допомога, скоріш за все вони допоможуть.
  Так я виїхав на велике поле. Було погано видно, що мене чекало на горизонті. Трішки лівіше я бачив невеликий лісок, який потім виявився посадкою. Правіше – з’явились якісь хатки. Це було наступне село, в якому ще ніколи не був. Дорога до села була настільки довгою і засніженою, що я не раз зупинявся. В мене знову з’явилась радість, відчуття самостійності і свободи.
  Я їхав і весь час зустрічався з роздвоєннями дороги. Я сам собі вибирав дорогу і думав про те, як вибирає людина свій шлях в житті і як від її вибору залежить її майбутнє. Наглядний приклад...
 Тоді навіть не жалкував, що нікого з собою не брав. Я зрозумів, що в мені не вистачає справжньої самостійності, зовсім не такої, якою вона є у великому місті. А ще розумів, що таким чином добудовую в собі недобудовану основу, тим само закріплюючи її. Відчував як до мене приходить справжня впевненість в собі. Стало зовсім не страшно, голова почала працювати і була готова імпровізувати. 
  Нарешті я добрався до села. Що це за село – не знав. Їхав швидко, дорога зимою утрамбована снігом і велосипед буквально „летів” по ній. Побачивши людей, я запитав у них що це за село. Мені відповіли що це Раці. 
 Цікаво, - подумав я – стільки разів чув про нього, але ніколи тут не був. Проїхавши вздовж, я вирішив шукати дорогу назад. Але вона повинна була бути новою, щоб я не повертався тою самою. 
  Приблизно знаючи місця, я знав, що мені треба їхати на захід. Тож я чітко дотримувався напрямку руху, щоб дотемна повернутись додому. 
  Так я заїхав в село Романівку, звідки вже по відомій трасі направився в сторону свого села. Не обійшлось і без архітектурних фото – сфотографував Романівську церкву зі східної сторони.
  Їхати було тяжко, бо вже добре втомився, зупинявся все частіше і частіше. Незабаром я побачив  знак
дорожньої розв’язки, потім – і клумбу. 
    Велосипед їхав добре, спиці не підвели. По дорозі заїхав в кафе, купив кофе, подумав з гордістю про те, що не все так недосяжно, як здавалось раніше. Моя голова була повна позитивних ідей і поглядів на світ бо досяг того, чого хотів. Хотілось швидше зустрітись з друзями, щоб поділитись враженнями і ... новим досвідом . А на згадку лишились фотографії, які навіюватимуть спогади тих чудових Різдвяних днів 2006 року... 

                                                                                                                    Кулігін Євген  07,01,2006р.