„Велоподорож 500”
ВСТУП
Дана книга не має своєрідного початку. Це швидше уривок життя, який мені черговий раз спало на думку зафіксувати на папері.
Оскільки я живу в великому місті Києві, не маючи змоги часто проводити час так, як мені хотілось би, часто спадало на думку вирушити в подорож на власному транспорті. Завжди хотілось кудись подалі від дому, в нові місця за новими пригодами. Приблизно півроку тому мені вдалося частково здійснити свою мрію – я все таки мандрував околицями свого села досліджуючи нові місця. Тоді я проїхав близько 30 кілометрів з фотокамерою, приїхавши додому в той же день з гарними враженнями, чудовими фото, на основі яких потім і створив свою першу книгу у друкованому форматі, назвавши її „Придивляючись до звичного”.
Майбуть тої поїздки було замало, оскільки декілька місяців потому, повернувшись додому мене знову охопило прагнення „свободи”. Я все частіше і частіше мріяв про те, як проводитиму свій час так, як мені дійсно захочеться. І паралельно купував потрібне для походу спорядження...
ЛІТО 2006
Нарешті я здав свій останній екзамен в інституті і в той же день не гаючи часу помчався в своє село, що на Житомирщині. Навіть важкий багаж не змусив мене чекати нагоду поїхати на машині – я поїхав на автобусі.
Сумка була досить важка – трохи не розрахував свої сили. Але то нічого, адже там була палатка, спальний комплект, туристичне спорядження (щось на зразок вудочок, шампурів, котла, запасного одягу та іншого). Підготувався добре – зробив та взяв з собою навіть аптечку та аварійний запас.
Все-таки сів на мікроавтобус і вирушив в Житомир по напрямку свого села. Дорога була досить приємною, адже нарешті почалась збуватись моя мрія! Я їхав, дивлячись у вікно, спостерігаючи за ландшафтами, весь час посміхаючись. Я уявляв себе там, вільного та задоволеним життям. Одна думка не покидала мене: хто зможе поїхати зі мною, адже самому в наш час такі мандрівки досить небезпечні, тим паче з моїми засобами пересування... Подзвонив своєму брату Віталику, запропонувавши йому свою ідею. Він погодився, але приїхати зміг би тільки через тиждень. Я все одно був радий тому, що поїду не сам. З ним завжди веселіше?...
Невдовзі минув тиждень, я майже умовив Пашку поїхати в тур з нами і нарешті дочекався Віталика. Він привіз свій велосипед і вже був настроєний їхати буквально через декілька днів.
Перша поїздка, в яку ми відправились в неділю, була в сторону Житомира на річку Тетерів з однією ночі вкою – і мені добре і Вєталю рибку половити і Пашку відпустили.
Маршрут в одну сторону складав 50 км. Все пройшло чудово, хіба що декілька пробоїв колеса було, але справившись зі всім, ми повернулись додому раді, впевнені в своїх силах та з новим досвідом.
Перепочивши близько тижня, за який встигли з`їздити в Почаїв, мене не покидала думка про місто Староконстянтинів, в якому по карті мав знаходитися староконстянтинівський замок. По приблизним розрахункам дорога туди складала близько 100км в одну сторону. Ми з братом час від часу обговорювали цю ідею з легким сумнівом щодо її виконання. Адже дорога далека, можливо пагорбиста, з як мінімум трьома ночівками. Також вагомою причиною була фінансова сторона проблеми, оскільки могли статися деякі технічні несправності, втрата запасів їжі, екстрена медична допомога та інше...
Але бажання здійснити задуманий план було сильнішим за ці факти, а кількість річок, що перетинали наш маршрут не могли не привабити Віталика рибалкою. План обговорювався все частіше і ми прийшли до одного висновку – їдемо.
Запропонувавши батькам Павлика такий маршрут, ми почули однозначну відповідь „НІ.”. Що ж, їх можна було зрозуміти, адже хлопцю 15 років і його велосипед, скажімо так, не в кращій „спортивній” формі.
Старт був запланований на 23 липня, в неділю. Наш курс пролягав через певні точки – села Нова Черторія, Великі Деревині, Онаковці та Кустовці. Заплановано було зупинитись за 20-30 км від Староконстянтинова в плані безпеки. На наступний день дослідити місто, вечір – друга зупинка на ночівку десь приблизно між Староконстянтинівом та Кустовцями, а на третій день спробувати до вечора доїхати на додому.
ДЕНЬ 1
День був сонячний, та доволі теплий. В ту ніч мені погано спалось бо весь час міркував над тим, що може статись в дорозі. Що ж тут заперечувати – я все-таки сильно нервував перед поїздкою, думаючи про те, щоб швидше настав ранок і я побачив ситуацію, яка складеться на власні очі, а не вигадував її.
Не гаючи часу ми почали збиратися: виявляється досить не легка задача правильно закріпити значне екіпірування на велосипеді, тим паче швидко. Поки зібрались та перевірили ще раз велосипеди, на годиннику пробило 13-00. Це значило, що ми забарилися і нам потрібно було швидше виїжджати.
Рушили з вітерцем і веселими жартами, вперто настроївшись на „перемогу”. У брата весь час від перевантаження велосипеда підіймалось переднє колесо, але згодом він звик і почав їхати скоріше.
А як же на нас дивились люди з нашого села – наші велосипеди були схожі на якийсь циганський табір з двох підвод?.
Швидко покинули рідне село і направились в сторону Мирополя, на захід...
Першу зупинку зробили, проїхавши 12 км, якраз біля нашого повороту. Попили водички і рушили далі.
Їхалось легко і головне – швидко. Важкий велосипед іноді набирав швидкість 35 км/год., і несподівано для себе, через декілька сіл не відмічених на карті, вперше в житті ми потрапили в село Нова Черторія! Це був наш перший чек – поінт. На „ходу” потиснули руки і вирішили купити пива, перекусити десь за селом, а головне – перепочити.
Місцевість була горбиста : пологі пагорби здавалось стають чим далі, тим крутіші. Кажучи чесно, ми не очікували такого рельєфу всього за 30 км від нашої хати. Але думки про повернення і бути не могло.
Заїхавши в магазин ми купили хліба, чаю, консерви та рушили далі по напрямку Великих Деревинів – десь там був наш поворот на Староконстянтинів…
Голова була переповнена новими подіями. Кожне село відрізнялось від іншого. Здавалось що все це маленькі країни, зі своїми законами та звичаями. Проїжджаючи повз кожну людину стикались з її зацікавленим, але і настороженим поглядом. Це і зрозуміло, адже в селах всі знають один одного. А ми – чужинці. Незважаючи на це, ніхто і ніде не проявляв до нас агресії.
Ми часто звертались за порадами. Наприклад, як швидше доїхати до певного села, не розповідаючи, куди насправді їдемо, з метою власної безпеки. Або яка відстань між двома населеними пунктами. Місцеві жителі завжди охоче ділились порадами і після того, як ми рушали, останні починали обговорювати „побачене” з компаньйонами.
Виїхавши за село вирішили поїсти те, що купили в магазині.
Насувався дощ. Ми трохи непокоїлись через це. Бо тікати нема куди, а щоб розкласти палатку, потрібно хвилин 5, яких майбуть повинно вистачити щоб скінчилась короткочасна злива?.
Їли ми тоді мівіну, яку взяли з дому. Чесно кажучи, пиво здавалось більш поживнішим, ніж знежирена лапша із хімічними спеціями. З`ївши її, багажне відділення мого велосипеду стало помітно пустішим. Тоді я зрозумів, що краще б я поклав туди замість двох пакетів мівіни 3 картоплини?.
Випили пиво і поїхали. Дощ не йшов, але постійно нагадував про себе дрібними краплинами і зустрічним поривним вітром.
Їхалось біль-менш не важко. Ми встановили для себе норму: 10 км за півгодини і 10-20 хв. перерва. По нашим розрахункам, точкою наступного відпочинку якраз і було село „Великі Деревині”.
Дорога вела в далину, втомлюючи своєю одноманітністю і безрезультатністю. Аж ось, ми побачили в далечі назву якогось населеного пункту. Букви з кожним метром ставали все ближче і ближче і все більше мені здавалось що це слово аж ніяк не Великі Деревині…
Так воно і було – ми приїхали в Любар, що знаходився майже в протилежній стороні нашого назначеного пункту. Дістали карту. Глянули скільки повертатись-12 км. В голову не вкладалось як ми проґавили наш поворот. Я запропонував брату їхати в Хмільник, оскільки туди залишилось ближче ніж до Староконстянтинова. Тим паче там теж був нібито непоганий замок. У всякому випадку ми вірили в знаки, а не в очевидні факти, щось на зразок „повертатись погана прикмета”. Тож з гіршим настроєм, іноді сумніваючись у своєму виборі, поїхали туди, куди повела дорога.
Ми неодноразово чули про Любар, але він здавався нам таким далеким… аж поки випадково сюди не потрапили.
Містечко не велике, як мені здалося, це швидше населений пункт, з населеністю декілька тисяч чоловік .Через нього проходило три магістралі, а місто було своєрідною розв`язкою для них.
Було вирішено не зупинятись і їхати далі, оскільки день поступово змінювався на вечір, про що нагадували і дощові хмари, що постійно стояли над нами, затуляючи собою ще не зайшовши за горизонт сонце.
Виїхавши за місто, я зателефонував батькам, доповівши про зміну маршруту, та місце зупинки на даний час.
А курс наш лежав тепер на Хмільник через Мотовилівку, після якої і закінчувалась Житомирська область. Ми трохи непокоїлись, нам здавалось, що ми покидаємо країну в цілому і все що може статись буде залежати тільки від нас.
Підчас зупинки ми обговорили деякі випадки, екстрені дії та можливості. Також було вирішено зробити зупинку на ніч або до Мотовилівки, або відразу за нею, щоб не перевтомлюватись і добре відпочити, щоб раніше встати.
Їхати ставало дедалі важче. З голови не виходили думки про можливу помилку, про небезпеку, інакше кажучи про все, що могло б статися.
Почав моросити дрібний дощ і навіть почав гуркотіти грім. Прибавили ходу і їхали без зупинок. Незабаром почав видніти великий металевий напис „Мотовилівка”. Досить приємно добиратись туди, куди збирався, хоч і транзитом?
Зупинились прямо біля нього. Вєталь пішов пити воду, я – діставав триногу, щоб сфотографуватись біля такої значної конструкції.
Аж раптом Віталик помітив, що пошкодився резервуар з водою, з якого вже на той момент витікла майже вся вода. Пошкодила каністру осьова гайка заднього колеса, до якої прилягала каністра, і яка постійно протирала пластик на нерівній дорозі. Швидко заклеївши отвір герметиком, ми зрозуміли, що в Мотовилівку все-таки доведеться їхати сьогодні, не зважаючи на втому і набрати там води. Нічна стоянка, як стало зрозуміло – за нею.
Перепочили і рушили.Заїхавши в Мотовилівку, ми знову закупились в місцевому гастрономі і набрали в колодязі води.
Поступово почало розпогоджуватись. Дорога привела нас в село Березівка, де в черговій низині, вздовж від дороги, по праву сторону розкинув свої води великий став. Біля води, на березі дехто з людей ловив рибу, дехто купався чи займався миттям машини. Віталик запропонував зупинитись порибачити, а я був не проти, тим паче, що він, майбуть, заради рибалки взагалі поїхав в таку мандрівку. Власне мені рибу ловити не хотілось і я весь час сидів біля велосипедів і думав купатись мені чи ні.
Аж раптом Віталь вигукнув, що зловив рибу! Доки я підбіг подивитись на неї, він спіймав і ще одну!
Це були маленький окунчик та карась. Згодом він спіймав ще й невеличкого коропчика. Так, з рибкою на цьому ставі проблем не має – подумав я. За одну годину ми наловили пів целофанового пакету риби. Майбуть погода повпливала, і з водоймищем пощастило. Тай ще підвечір…
Так, остання думка змусила нас рушати, хоч і хотілось тут залишитись наніч, а зранку знову половити.
Їхали ми так само на Хмільник, часто жартували, мов чим ми не спортсмени, раз проїхали за день майже 80 км. Легкий голод все частіше нагадував нам про себе. Перед очима стояла гаряча уха з улову, який сьогодні отримали.
Незважаючи на те, що постійно під`їдали якісь свої запаси провізії, відчувалась втома, та бажання зупинитись у затишному спокійному місці для ночівки.
Але на здивування місця такого підібрати ми не могли, оскільки відразу за Березівкою стелились пшеничні поля, де категорично заборонено неподалік розводити полум`я.
Ми мусіли крутити педалі ще довше ніж очікували: на заміну пшеничним „пустелям” приходили лісні території та мисливські господарства. Про це нам нагадували вивіски „Вас вітає хмельницьке лісництво. Полювання та відстріл диких тварин без дозволу забороняється”. Я відразу згадав про тата Пашки, який казав про реальну загрозу диких тварин для неозброєних людей. Хотілось проїжджати такі місця як можна швидше, не кажучи про те, щоб там залишитись на ніч. Минаючи лісні угіддя знову бачили колосині лани, які були ніби поділені посадками дерев, в які ми і звернули в пошуках пристанку.
Виявляється, посередині там є ґрунтова дорога і по обидва боки посадки дерев та парослі диких кущів і кропиви. Такі місця могли сподобатись тільки диким тваринам, оскільки крім звалищ сміття ,які там теж чомусь зустрічались та непрохідних заростів, ми нічого не бачили. Місця для палатки також не знайшли, не зважаючи деяких ділянок дороги, на якій за відомою прикметою не те, що лягати, а і сідати не можна. Остаточне рішення повернутись на трасу в нас виникло тоді, коли ми побачили неподалеку крізь гілки дерев автомобіль, який ми аж ніяк не сподівались там побачити.
Саме тоді ми і почали непокоїтись, оскільки сідало сонце і вечір поступово віддавав свої повноваження ночі. Ми були голодні та виснажені, оскільки не хотіли зупинятись з думкою, що знайдемо найбільш безпечне місце.
Ту бі контініед…
