mijsvit.com.ua - Історія Rapala

В 1905 році, в невеличкому Фінському селі Рапала народився Лаурі Саарінен. Проживав він на той час зі своєю матір’ю на ім’я Марі. Коли Лаурі виповнилось 7 років, разом з матір’ю вони переїхали до містечка Асіккала.

При реєстрації на новому місці проживання, реєстратор сплутав прізвище Лаурі з назвою його рідного села – з тих пір Лаурі і отримав усім відоме на весь світ прізвище – Рапала.

Життя Лаурі та його матері було надзвичайно складним і хлопчику доводилось рости в голоді та недостатку. Його матір працювала прислугою та займалась ремонтом сіток для місцевих рибалок.

На той час в селі Асіккала не було школи і Лаурі не отримав освіти, яка могла йому знадобитись на новому місці проживання.

На місці роботи його матері прислугою – в сім’ї Сантері Томола, Лаурі зустрів свою майбутню наречену Елму Леппанен. Одружились вони в 1928 році і проживали спочатку з батьками Елми в селищі Рііхілахті.

Перші роки сумісного життя припали на період економічного спаду країни, тож життя так і залишалось для подружжя надзвичайно складним.

Щоб прогодувати сім’ю, Лаурі заробляв рубкою лісу. Літом за допомогою нехитрих риболовних снастей ловив розповсюджену в тих водоймах рибу – щуку, окуня і форель.

Для того, щоб отримати мінімальний улов, йому доводилось за день міняти більше, ніж тисячу гачків. Не складно? - Запитаєте ви. – В принципі ні, якщо річ йде про спокійну сонячну погоду. Проте Ситуація вимагала рибачити Лаурі навіть у шторми і дощ. Бо якщо він не міг спіймати достатньо риби на продаж, то вся сім’я в результаті була приречена на голод.

Моторних човнів на той час не було, тому Лаурі доводилось пливти до 32 км на своєму весловому човні Soutuvene. Дружина Лаурі допомагала чоловікові, відловлюючи живця та проходячи відстані понад 30 км на день.

Найбажанішим і найціннішим трофеєм вважалась велика форель. Три форелі загальною вагою понад 4 кг можна було в ті часи продати за суму, еквівалентній двох-недільному податку на місцевій фабриці.

Знаючи це, Лаурі почав витрачати все більше часу на те, щоб відшукати усі можливі методи спіймати цю цінну рибу. Часто, коли з’являвся вільний час від надягання нових гачків і перевірки сіток ярусів, він застосовував уже усім добре знайомий прийом тролінгу з наживленою снастю з надією спіймати трофей сімейства лососевих. Спочатку він прив’язав леску до човна та тримав її в руці, але пізніше вдосконалив цей метод і став ловити за допомогою виготовленої власноруч дерев’яної вудочки.

Як розповідав старший син Рапали, батько не міг допустити самої думки про обрив улову. Проте використовуючи дешеві снасті та звичайну дерев’яну вудку мови про міцність і надійність йти не могло, тож часто після того як чимала риба сіла на гачок, Лаурі кидав вудку у воду та чекав доки риба не втомиться, водячи її за собою по воді.

Метод тролінгу з використанням живої насадки виявився дуже успішним. Але існувала одна вагома проблема – наживка. Здобути її було вкрай проблематично. Живець часто відходив від берегу на глибину і Лаурі доводилось імпровізувати та вирішувати цю складну проблему, щоб не допустити неминучого голоду своєї сім’ї.

Ідея про імітацію живої риби, якою харчується хижак, не раз приходила на думку Лаурі і коли проблема відсутності живця вкрай загострилась, він вирішив почати експериментувати.

Щоденно спостерігаючи за поведінкою форелі, Лаурі помітив, що хижа риба атакує усе, що знаходиться в русі. Він розумів, що чим більшої імітації живого руху вдасться досягти, тим вищі шанси на успіх. Рибак досить добре знав особливості поведінки форелі, яка обирає з великої зграйки маленької риби поранену або хвору. Продовжуючи дослідження, він прийшов до висновку, що причина вибору об’єкту для атаки хижака полягає в особливому русі пораненої рибини, який досить сильно відрізняється від руху здорової.

Разом зі своїм товаришем Аксел Сорамякі і місцевим відшельником Пільваляйненом Лаурі взявся за справу. Маючи в своєму розпорядженні найпростіші інструменти – ножі, рашпілі і наждачний папір, вони цілими днями вирізали дерев’яні прототипи перших воблерів з пробки або кори сосни.

З кожною новою заготовкою приманки вони наближались до форми, яку мають сучасні воблери. Для надання природного блиску, використовувалась фольга від звичайних шоколадних плиток а нанесення верхнього шару з переплавлених фотоплівок захищало приманку від гострих зубів щуки або форелі.

Те, про що так довго мріяв простий рибак із маленького фінського села, відбулось в 1936 році. Саме тоді і з’явився на світ перший працюючий воблер Rapala. Зразки цих воблерів збереглись й до цих пір.

Верхня частина найпершого такого воблеру була зафарбована в чорний колір, боки мали золотий відтінок, живіт був викрашений білим кольором. Його розкраска була точною копією дрібної рибки з фінського озера Пяяне.

Перші кроки випробовування приманки нагадували неодноразово згадуваний метод тролінгу: Лаурі прив’язував товсту міцну лесу до пальцю і гріб на човні на веслах. Гребний рух сам по собі нагадував цікаву гру воблеру, а контролювання леси здійснювалось за допомогою великого пальця, який дозволяв відчувати найменшу спробу атаки хижака.

На цю приманку, імітуючи поранену рибку, було спіймано стільки риби, що підчас свого методу ловлі, Лаурі почав використовувати декілька снастей одночасно.

В один момент, улови почали перевищувати сподівання і новини про неймовірний успіх з великою швидкістю почали розповсюджуватись по території Фінляндії.

Рибалки почали просити Лаурі виготовити схожі приманки й для них. З початком зими, коли заняття рибальством ставало на другий план, виготовлення приманок ставало для нього основним бізнесом.

Промислове заняття рибальством у Лаурі припинилось з початком другої світової війни в 30 роках. Він змушений був вступити у фронт на захист своєї батьківщини від нападу російських військ.

Це були, майбуть, найважчі часи для його жінки та дітей, оскільки бідність і важка праця знову дала про себе знати.

Знаходячись на службі, Лаурі не переставав думати у вільний час про свою рибацьку ідею та в досить рідкісні в ті часи хвилини відпочинку показував своїм товаришам як просто спіймати рибу на обід за допомогою штучних приманок. Розповідають, що Лаурі одного разу пощастило спіймати 78 щук на власні воблери всього за декілька годин. Це було значно більше, ніж альтернативна підчас війни ловля динамітом!

Шість років потому, після закінчення війни, Лаурі повернувся додому до своєї сім’ї, а також до улюбленого озера Пяяне і відразу ж захопився виготовленням своїх приманок.

Винахідлива Елма, яка навчила Лаурі письму і читанню, розробила фірмовий дизайн і виготовила картонні коробки для упакування воблерів, що додатково приваблювало потенційних покупців.

Спочатку воблери користувались попитом у місцевих рибалок, проте згодом популярність сягнула і спортивних рибалок з інших куточків села.

В один чудовий момент виготовлення воблерів стало приносити більший прибуток, ніж ловля риби, і Лаурі повністю сконцентрувався на своєму виробництві, задіявши замість помічників власних синів.

Виготовлення воблерів ставало дедалі механізованим, оскільки батько з синами намагались уникнути одноманітних етапів стомлюючої роботи.

До старого колесу від прядної машинки, наприклад, прикріпили смужку наждачного паперу і за допомогою такого нехитрого механізму, процес шліфовки став значно швидшим і продуктивнішим.

Процес виготовлення воблерів постійно вдосконалювався, але одну із найважливіших операцій – тестування приманки у спеціальному прямокутному сосуді з водою, продовжували виконувати вручну, як це відбувається і зараз. Лаурі був абсолютно впевнений, що тільки правильна динаміка руху воблерів у воді, яка точно імітує хвору або поранену рибку, провокує хижака на кльов.

Він наполягав, щоб усі приманки проходили тестування вручну і тільки після цього надходили в продаж.

Це правило працює і до цих пір – понад сорока так званих tanktesters працюють на заводі Rapala, виконуючи цю кваліфіковану і важливу операцію.

В післявоєнні роки, воблери ще не стали відомим у всьому світі брендом. Їх називали просто «воблери» або «штучні приманки», по аналогії з їх призначенням і функцією. Але їх потрібно було відрізняти серед інших, і менеджер Канева з компанії, яка виготовляє упаковку для продукції Лаурі, запропонував назвати їх Rapala. З тих пір воблери отримали відоме нині на весь світ ім’я.

Зростала кількість риболовів-спортсменів, які почали ловити на приманки Rapala, слава про них почала розповсюджуватись по усій країні. В 1950 році роздрібний торговець риболовними снастями із Хельсінкі на ім’я Шредер придбав декілька великих партій приманок для своїх магазинів.

Підчас Олімпійських ігор 1952 року, які проводились в Хельсінкі, багато з закордонних гостей придбали воблери Rapala в якості сувенірів на згадку про цю країну.

Про неймовірну ефективність приманки дізнались не тільки риболови-спінінгісти Європи, але й Сполучених Штатів, де на той час ловля штучними наживками розвивалась великими темпами.

В 1959 році консул Фінляндії в США Апекс Кююкюнен зайнявся продажем воблерів Rapala в своєму магазині одягу в північній частині Міннесоти, де більшість населення складали фінські потомки та мігранти. Саме в цьому магазині Рон Вебер, продавець товарів для рибалки, прибав свої перші воблери Rapala для того, щоб випробувати їх у водоймах Канади. Останні мали настільки вражаючий успіх, що Рон вирішив відразу продавати їх, вимальовуючи собі неймовірні перспективи потенційного ринку їх продажу.

В невдовзі Лаурі Рапала отримав листа на незрозумілій мові і відніс його до шкільного учителя Калккінен, щоб перекласти. Він був шокований, дізнавшись про те, що це найбільше на той час замовлення приманок кількістю 500 найменувань від Рона Вебера.

В результаті, Лаурі і його син Енсіо вирушили до Хельсінкі для того, щоб підготувати першу експортну партію в Сполучені Штати Америки. Тоді вони навряд могли уявити, що це тільки початок історії неймовірного успіху!

Звичайно, Сполучені Штати представляли собою величезний потенційний ринок для продукції Rapala. В 1962 році Рон Вебер побачив таку можливість разом зі своїм партнером Реєм Остромом, створивши корпорацію Normark, яка б змогла взяти на себе просунення цих марок на ринку Америки. Проте попит на продукцію Rapala в США був настільки високим, що Рон Вебер вимушений був полетіти до Фінляндії, щоб умовити сім’ю Rapala збільшити виробництво, побудувавши велику фабрику і приваблюючи додаткову робочу силу. Рон захопив з собою усі свої фінансові збереження, щоб вкласти їх в підприємство, оскільки на 100% був впевнений в його успіху.

Стрімкому прориву Rapala на американський ринок сприяло декілька подій, про які залишалось тільки мріяти виробникам. Почалося все з журналіста Life magazine, який написав статтю The Lure That Fish Can’t Pass Up («Приманка, від якої не може відмовитись жодна риба»). Публікацію відкладали декілька разів. А коли ця стаття нарешті з’явилась в журналі, то по щасливому збігу обставин, вона опинилась в номері, який вийшов найбільшим тиражем, тому, що в ньому також опублікували статтю про смерть Мерилін Монро і розмістили на обкладинці її фотографію.

Завдяки рідкісному тиражу, з продукцією Rapala ознайомилась велика кількість риболовів. Після цього риболовний світ захопила хвиля рапаломанії – кожен хотів придбати воблер Rapala. Весь товар, запропонований корпорацією Normark, розмели буквально за кілька днів. Замовлення на фінські приманки почало сягати кількостей більше 3 000 000 $ . Попит був настільки шаленим, що в торговців можна було взяти воблер Rapala на прокат за 5 $ в день.

Не дивлячись на залишені в залог 20 доларів, багато з риболовів просто не повертали уловисту приманку, залишивши її собі!

Лаурі став знаменитою людиною і справжнім героєм Фінляндії. Після 50 років важкої праці, побачивши бідність та голод, він зміг придбати для своєї сім’ї усе, чого вони тільки могли забажати.

Не дивлячись на гучний успіх, Лаурі продовжував залишатись скромним рибалкою, з любов’ю ставившись до всього живого.

Після феноменального успіху були роки достатку і процвітання, але їх затьмарила жахлива трагедія, від якої Лаурі так і не зміг оклигатись. В 1965 році, в невдовзі після появи нової моделі воблеру Rapala, молодший син Кауко загинув підчас нічної рибалки на озері Пяяне. Його човен зіткнувся з колодою, після чого він впав у воду і втопився.

Коли знайшли його тіло, в кишені його брюк знайшли воблер Rapala. Озеро, яке так багато дало Лаурі, забрало найдорожче. Нажаль, цей нещасний випадок підірвав дух мужнього рибалки. Він втратив цікавість до компанії, та й до життя теж. В 1974 році , людина, яка відіграла найважливішу роль у всьому світовому риболовному спорті пішла з життя.

Людина-легенда померла, але його ідеї і справа продовжують жити. Під керівництвом його синів Рісто, Енсіо, Еско та дочок Марйя, Ірйя, компанія продовжила свою діяльність.

Більше того, асортимент приманок постійно зростав, розроблялись нові моделі, які успішно зарекомендували себе на рику. В 1975 році, після 13 років після початку промислового виробництва, побачила світ 25-мільйонна приманка Rapala. А ще через 13 років – 1988 року був випущений 100 000 000 воблер. В 1993 році кількість приманок сягнуло кількості найменувань 150 000 000!

З моменту появи першого легендарного воблеру в 1936 році пройшло дуже багато часу, Ім’я Rapala стало найзнаменитішим брендом в світовій індустрії риболовних снастей. Сьогодні, крім воблерів, виготовляються спінербейти, джигові приманки і коливаючі блесни. Компанія має свою дистрибутивну мережу, таку, як Normark по всьому світі.

Багато змінилось з тих часів, але є одна річ, яка за 60 років не зазнала жодних змін - кожна приманка Rapala, перед тим як покинути фабрику, проходить тестування в спеціальних ємкостях з водою.

Кращим доказом того, що ці приманки дійсно унікальні та неповторні, є постійно ростуча армія риболовів зі всього світу, які купують приманки Rapala та успішно ловлять на них.

Компанія «Нормарк»

Переклад Українською та підготовка статті : Shaman